Є ще один момент, на який варто звернути особливу увагу. Справа в тому, що автентичний текст Чубинського дещо відрізнявся від того, який друкують нині у шкільних підручниках. Він мав іншу організацію строфи – чотири куплети з приспівом, де згадувалися Наливайко із Залізняком та Тарасом Трясилом, дорікалося Богданові Хмельницькому за те, що „віддав Україну москалям поганим”, звучав заклик до єднання всіх „братів-слов’ян”. Інші ж куплети – „Станем, браття, всі до бою від Сяну до Дону” та „А завзяття й щира правда ще нам ся покаже” – з’явилися набагато пізніше, в результаті численних переписувань, їхнє авторство досі не встановлене. Доктор філологічних наук Федір Погребеник серед імовірних авторів „переробок” називає тогочасних поетів Северина Даниловича та Миколу Вербицького (хоча щодо останнього існує лише одна письмова згадка про те, що він „десь трішки підправив текст Чубинського”). Так що маємо перед собою й зразок народної творчості.

Змінювалася й музика – стверджують поважні музикознавці. Початковий варіянт Вербицького був написаний так званим „сентиментальним кадансом” – ліричним стилем, близьким до плачу (так написано більшість ліричних пісень „Наталки Полтавки”), але з часом Гімн став більш динамічним і потужним. Керівник хору „Гомін” Леопольд Ященко наполягає на тому, що тональність Гімну варто понизити мінімум на півтора тону, щоб його могли заспівати не лише професійні музиканти, а й прості люди. Так що метаморфози українського Гімну ще, можливо, попереду.

І наостанок вельми цікавий факт. Один із провідних музичних телеканалів Угорщини, який щомісяця визначає кращі музичні номери з усього віту, лідером ґіт-параду в грудні 2004 року назвав... Гімн України у виконанні Олександра Пономарьова і хору Майдану. Що ж, ми такі й справді – козацького роду.

А первинний текст авторства Павла Чубинського був такий:

Ще не вмерла України
І слава, і воля,
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля.
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці,
Запануєм, браття, ми
У своїй сторонці.

Приспів:
Душу й тіло ми положим
За нашу свободу
І докажем, що ми, браття,
Козацького роду.
Гей-гей, браття милі,
Нумо братися за діло.
Гей-гей, пора встати,
Пора волю добувати.

Наливайко і Павлюк,
І Тарас Трясило
Із могили нас зовуть
На святеє діло.
Спогадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не стратить марно нам
Свойого юнацтва.

Приспів.

Гей, Богдане, Богдане,
Славний наш Гетьмане,
Нащо віддав Україну
Москалям поганим?
Щоб вернути ж волю нам –
Ляжем головами,
Наречемся України
Славними синами.

Приспів.

Наші братчики-слов’яни
Вже за зброю взялись,
Не діжде ніхто, щоб ми
Позаду зостались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-слов’яни.
Хай же гинуть вороги,
Хай воля настане!

Приспів.

Але на те воно й мистецтво, щоб промовляти до нас символами, алегоріями, гіперболами. Здавалося б, повсякденне, буденне раптом набирає якогось планетарного значення, бо вже ніяк не можна цей емоційний живописний літопис закарпатського краю сприймати поза трагедією, що там сьогодні у всій своїй невідворотності розігралася. Щемкі, хвилюючі образи стариків, відтворені в картинах «На порозі вічності», «Журба», «Давно моє, давно», «У чеканнях» та багатьох інших, починають промовляти ще більшим болем самоти і забутості.

Зовсім нового звучання набирає вражаюче своєю оголеністю почуттів і технікою виконання по­лотно «Зона», хоч воно й без додаткових емоційних нашарувань пронизує до найпотаємніших гли­бин.

Коли Володимир Микита сказав, що на виставці представлена якась незначна кількість робіт — а воно й справді так, бо розійшлися його твори по багатьох музеях та по приватних зібраннях не тільки українських шанувальників живопису, а й зарубіжних, — знову ж таки не можна не віддати належне подвижництву майстра, бо тільки завдяки творчій одержимості можна написати стільки і так. Чотири величезних виставкових зали перетворилися на школу громадянськості та без­корисливого людинолюбства. Воістину доля була щедрою до цього спокійного, врівноваженого, інтелігентного чоловіка, безмірно вділивши йому таланту творити і таланту любити. Його друзі, колеги, які виступали на вернісажі, одностайно наголошували на цих гуманістичних життєвих засадах митця. Втім, ніякими словами не скажеш більше і краще, ніж це зроблено пристрасним пензлем художника. Невдячна справа переповідати те чи те полотно, але, мабуть-таки, митцеві потрібно було народитися серед розкішної природи гордих Карпат, щоб і в часи розквіту соцреалізму з його заданістю та мажорним зображенням людини праці зуміти звеличити простого трудівника, не вдаючись до неодмінної атрибутики цього методу. Чого варте, скажімо, його полотно «Вечірній дзвін», на якому про нелегкі сільські будні розповідають перекинуті догори дном молочні бідони — вже вимиті і готові до наступного трудового дня. Чи картина «Вівчарня», де також відсутня людина, але зігріті сонячним промінням вівці так само переконливо мовби ведуть мову про невтомних наших годувальників. Водночас митець виступає людиною державного мислення у таких полотнах, як триптих «Плач вічної лози» (1988), що засуджує бездумне господарювання на землі, безжальне нищення плодів людської праці, тонким філософом —у неймовірно щемкому «Яг­няті», що символізує невмирущість життя.

Взагалі, з усього видно, що шана до сільського трударя у Володимира Микити народжена з любові до рідних батьків — вироблених працелюбів, які ніколи не знали спокою на своїй життєвій ниві. Цю свою шану він передає і в жанрових сценках, і в портретах, і в любовно

виписаних атрибутах сільського побуту, навіть у безхитрісних натюрмортах, що демонструють нам елементи народної естетики.

Окрема сторінка творчості Володимира Микити — його пейзажі, переважно — карпатські. Цей край для митця — його релігія і зміст життя. Будь-якої пори року, за будь-якого освітлення куточки рідних Карпат виказують якесь навіть музикальне сприйняття автором цієї чудової природи, тонке колористичне бачення її. Втім, митець виступає не просто фіксатором природних красот, він не тільки в мистецтві, а й у буденному житті активний захисник своєї малої батьківщини від варварського її винищення.

Творчість цього самобутнього художника — продовження кращих традицій малярства Закарпаття, славу якого творили А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, Е. Контратович та багато інших майстрів пензля. Доробок Володимира Микити — це і є український стиль, український живопис, який він гідно представляв на численних міжнародних виставках.

Митцеві щойно виповнилось 70. І хоч він з притаманному йому скромністю по-філософськи говорив на відкритті виставки про відповідальність перед собою та перед вічністю, ніби вручаючи свою долю Всевишньому, сьогодні, відкидаючи ці думки як передчасні, хочеться щиро побажати йому справжнього людського довголіття, а творче він собі вже забезпечив.